Незрима присутність день зігріва. Вечір пам'яті Олександри Ковальової у Задержпром'ї

Осінь здавна була зручнішим сезоном для прочан, які вирішили здійснити прощу –  подорож до святих місць заради відпущення (прощення гріхів). Урожай зібрано, можна й про душу подбати. Вирушали до святих місць, чудодійних ікон і джерел.

Якщо ж книжка  нашої сучасниці має назву «Осіння проща»  –  це ще й про звільнення від провини перед собою чи людьми, духовне зцілення у творчості.  Назва важливої поетичної збірки літераторки і перекладачки з Харкова  Олександри Ковальової (28.11.1948 – 24.09.2024)  стала головною метафорою для вечора її пам’яті.

Проща – просити – прощати. Ланцюжок для пошуку якщо не істини, то спокою, розради і надії.

У поетів можуть бути інші прощі й святими місцями стають рідний дім, степ за садком чи навіть краєвид з міського балкона. Для Олександри Ковальової це Луганщина, де народилася, і Харків, де закінчила університет, обрала німецьку літературу як предмет наукового дослідження й творчого перекладацького переосмислення.

Старобільщина її дитинства тепер окупована ворогом, а Жасміновий бульвар, де пройшла остання, творчо найнапруженіша  частина життя Олександри Прокопівни пронизують сигнали повітряної тривоги. Вона розповідала друзям, що в найважчий період 2022 року разом з донькою Юлією, викладачкою Харківської державної академії культури, робила із клаптиків тканини маленьких жовто-блакитних янголів. Обереги для дітей, які з дорослими ховалися у підвалах будинків від ворожих обстрілів.

Юлія Соловйова відкрила зустріч маминими віршами, у яких картини осінньої природи, її вічних і водночас знищенних скарбів ніби протистоять людським марнотам:

 «Тут нікому не треба чужого. Під цим небом чужого нема. Грає море багряне і жовте. Кожна хвиля тебе підійма…Інший розклад добра і зла»

 

Віршів того дня було багато, але ось написане Олександрою Прокопівною у травні 2023 року (з вірша «Мурал Тараса Шевченка в Харкові»).

«Що тобі видно з гори в Каневі? В нас на фасаді?

Скрізь майорять прапори. От би й приймати паради.

Вперто шукаємо брата чи хоч якоїсь рідні».

Олександра Ковальова писала під псевдонімами Олеся Шепітько (прозові твори), Алекс Шмідт, Сандра Флюстерлінґ (переклади з німецької та на німецьку мову з української).

Німецьку поезію перекладає і племінник Олександри Прокопівни Сергій Жадан.

Нагодою поговорити про пам’ять і нашу спадщину назвав це зібрання Сергій Жадан. «Ті, хто намагається зараз зрозуміти, що було в харківській літературі за останні 50 років, не знайдуть книжок наших попередників. І це дуже прикро».

Олександра Прокопівна перекладала багато німецьких романтиків, особливо маловідомих. Їй була близька ідеалістична модель світу – світла й більш оптимістична. Сергій Жадан висловив сподівання, що до наступних роковин уже вийде книжка вибраних творів Олександри Ковальової та її перекладів. Одного з німецьких авторів ХІХ століття він і процитував:

«У дзеркалі показує поет, як день і ніч змішались на світанні.

Він доглядає чистими руками весни ясної ранні первоцвіти.

Для кожного він зна урочу мить.

Благословення осені шукає.

Скарби дозрілі на осінніх квітах, щоб у вінок вплести це до зими».

Більшість книжок Олександри Ковальової вийшли в харківському видавництві «Майдан», яке очолює письменник Анатолій Стожук.

Саме час сказати  про  дуже книжкове місце зустрічі.

Бібліотека  поблизу Держпрому з’явилася складного 1934 року. Статус «столиці голоду» Харків уже вичерпав, українська радянська столиця переїздила до Києва. Чорні жнива нищення після селянства чи й паралельно з ним інтелігенції, зокрема, письменників, зручніше розподіляти-розплановувати в центрі досить великої Харківської області. 1934 року, коли арештували духовного вчителя Олександри Ковальової – тоді ще молодого поета і вже перекладача Шекспіра та інших класиків Василя Мисика, ідеологи не забували про «громкіє чіткі» бібліотекарів перед кіносеансами чи в обідні перерви на виробництві.

 Тож 1934 року відкрилася поблизу Держпрому книгозбірня під назвою «12-та районна бібліотека». Вона була єдиною для жителів Нагірного району, Шатилової Дачі, Олексіївки. Розташували її у напівпідвальному приміщенні з пічним опаленням. Для масових заходів «ішли в прийми» - до так званого червоного куточка ЖЕКу.

Це одна з перших бібліотек Харкова, що відновили роботу під час Другої світової війни, 30 вересня 1943 року.

Сайт сучасної бібліотеки на вулиці Данилевського, яка ще у 50-х роках переїхала до просторого і зручного приміщення, наводить промовистий документ. Книга наказів 1944 року має такий запис:

 «У зв'язку з тим, що Штат бібліотеки на 1944 р. зменшено і посаду бібліотекаря скасовано, т. Кудрінську Л.М. звільнити і вважати на роботі в бібліотеці позаштатним бібліотекарем без утримання, згідно з виявленим нею бажанням».

Більшість харківських поетів і прозаїків бували тут на різних подіях, наприклад, у літературно-музичній вітальні «Слобожанщина». Цей своєрідний творчий клуб заснувала і очолювала багато років   Аліса Михайлівна Крупчатнікова. 

До речі, саме таку назву  – «Слобожанщина» - має творча асоціація літераторів, яку очолює поет В’ячеслав Романовський.

«Письменники не вмирають, доки їх читають»,  –  наголосив на зібранні В’ячеслав Романовський. 

До речі, багато творів Олександри Ковальової можна безкоштовно прочитати на сайті Харківського відділення Національної Спілки письменників України, до якої вона належала від 1983 року.

Олександра Прокопівна не дочекалася виходу своєї книжки прози «Пройти крізь сухий очерет». Її можна безкоштовно скачати на згаданому вище сайті.

https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/7409

Саме до нього адресувала аудиторію поетеса і співачка, перекладачка і журналістка Люцина Хворост. Вона та ще кілька літераторок скористалися можливістю  згадати Олександру Прокопівну у форматі ZOOM-конференції. Люцина Хворост написала такий відгук для соцмереж:

«Було надзвичайно тепло і затишно, побачила знайомі і дорогі обличчя. Взагалі - мій респект людям, які лишаються в Харкові і ще й влаштовують мистецькі заходи. Ви не лише талановиті, а ще й дивовижно сміливі й по-хорошому вперті. Микола Воловик співав пісню на  вірш Олександри Прокопівни, яку я десятки разів чула з 2012 року - і мимоволі підспівувала.

Ми читали переважно, авжеж, вірші. Але Ірина Мироненко, приміром, прочитала уривки з електронного листування, підсвітивши цим, якою пані Олександра була в повсякденні, як дружила, як спілкувалася, як підтримувала свій власний дух та дух близьких людей у негараздах. Ольга Тільна нагадала про те, наскільки відкритою і прихильною була пані Олександра до молодих поетів. Не було в ній ані крихти зверхності, забронзовілості: був живий інтерес до молодих творчих душ, бажання розпізнати в них талант і допомогти його виплекати. Для мене, скажімо, вона була одним з моральних компасів чи камертонів: у моменти внутрішньоспілчанських або широких суспільних дискусій, коли в мене був сумнів, яку позицію зайняти, я могла порадитися з нею, звірити годинники. І знати достеменно: в етичній оцінці пані Олександра не схибить.У своїх спогадах вона, одна з творців українського середовища, "Просвіти" і "Спадщини" в Харкові часів пізнього (але все ще зубастого) комунізму, пише:

"Мені часто ставили на карб мій націоналізм, який направду формувався в мені поволеньки і не він визначав мої головні доленосні вчинки. Головним рушієм мого внутрішнього "я" був передусім непохитний ідеалізм, він і дратував "пастухів" найбільше. Бо націоналізм траплявся навіть у їхньому середовищі, але з певною домішкою кугутства якось сприймався, ідеалізм не сприймався і не прощався нізащо!"

У цієї мініатюрної жінки не було козацького здоров'я, та й життя, якщо подивитися, було не надто облаштоване - не кажучи вже про пекло останніх років, які припали на повномасштабну війну. Але саме він, вічний її ідеалізм, був тим, що її тримало. "Лише стан душі чогось вартий", - сказала вона колись мені в інтерв'ю.Вірш "Чиста година" - один з моїх найулюбленіших. Мені завжди здавалося, що пані Олександра написала його з думкою про свого вчителя - видатного поета Василя Мисика. Тепер ми читаємо його з думкою про неї. 

ЧИСТА ГОДИНА

 

Чиста година — це промінець на брові,

А хто тебе любить, усі і здорові, й живі.

Ніхто не сумує, хай навіть сумної співа.

Й незрима присутність чиясь тобі день зігріва.

Линеш вгору по хвилях,

Ось такий легкий пішохід.

Хвилі — трави похилі,

А ти степом за ними вбрід.

Ти — мураха з мурах, 

із усіх на землі мурашів,

Та незрима присутність чиєїсь ясної душі

Підніма тебе в небо,

В захмар’я, в пречисту лазур,

Куди піші й безкрилі ніколи не доповзуть!

Ця незрима присутність чиїхось щедрот і тепла…

Жив-не-жив ти на світі,

Та якщо в тебе справді була

Оця чиста година, оцей промінець на брові,

Знай: ти Божа дитина, і всі твої рідні — живі!

Можна було б назвати спогади про Ковальову рядком із споминів народної артистки України Юлії Мелихової  «Проста і справжня, наче колосок». Або інакше. Головне – щоб вони стали книжкою. Можливо, під однією обкладинкою з вибраними віршами, прозою і перекладами.

Мені завжди цікаво перечитувати фінальну фразу вже дочитаної книжки. «Пройти крізь сухий очерет» закінчує думка про поета і перекладача Ігоря Качуровського:

«…за неосяжну творчу спадщину майстра ми можемо бути спокійними...». Так хочеться, щоб із часом так можна було б сказати про творчість Олександри Ковальової.