«Ми цей папір порвемо в будь-який момент»: почесна капітуляція Львова та тінь П’ятихаток у центрі Вроцлава

Скульптура вражає своєю композицією: вгорі піднімається бронзовий «Чорний Ангел Смерті», який спирається на меч. Важлива деталь, яку помічають не всі: на рукоятці цього меча викарбувана п'ятикутна зірка НКВС, що прямо вказує на винуватців злочину.

А нижче, на постаменті, постать жінки, яка опустилася на коліна (її також називають «Катинською П'єтою» або «Матір'ю-Вітчизною»), тримає на колінах тіло розстріляного сина-воїна з простреленою головою.

Слово CHARKÓW на граніті миттєво повернуло мене в минуле. Вперше про розстріляних польських офіцерів я дізналася на рубежі 1990-х років, коли Харківська обласна прокуратура та Управління СБУ в Харківській області відкрило розслідування цієї справи і вона набула міжнародного розголосу.

Тоді здавалося, що ми розкриваємо останні темні сторінки давно згаслої епохи. Але сьогодні, коли на українські міста щодня падають російські ракети, цей напис у Вроцлавському парку читається вже не як музейна довідка, а як жива анатомія того самого зла.

Сценарій, за яким діє Кремль, не змінюється десятиліттями — міняються лише декорації та технології.

Карикатура «Сумнівні друзі» (Doubtful Friends)створена після підписання Пакту Молотова — Ріббентропа та початку Другої світової війни (вторгнення Третього Райху та СРСР у Польщу у вересні 1939 року). 

На малюнку Адольф Гітлер та Йосип Сталін тиснуть один одному руки, стоячи над картою розділеної Польщі, але при цьому обоє тримають зброю за спиною, що символізує взаємну недовіру та тимчасовий характер їхнього союзу.

17 вересня 1939 року СРСР вдарив у спину Польщі, яка вже стікала кров'ю у боях із вермахтом. Поки Варшава тримала оборону, радянським громадянам подавали дозовану брехню.

Газета «Известия» переконувала читачів, що це не напад, а «захист населення», а уряд заявив польському послу, ніби Польська держава «фактично перестали існувати». Це була зухвала фальшивка: президент і військове командування ще перебували в країні і перейшли до Румунії лише наступної ночі.

Згадуючи ці сторінки «Известий» 1939 року з їхніми пасажами про «визволення братніх народів» та «встановлення порядку», мимовільно впізнаєш той самий риторичний каркас, який Росія застосувала 24 лютого 2022 року.

Знову «захист людей», знову «денацифікація» та заява про «нелегітимність» держави, на яку нападають. Имперська пропаганда оперує одними й тими ж дзеркальними заготовками: оголосити жертву «неіснуючою», а власне вторгнення — «гуманітарною місією».

Тоді, у вересні 1939-го, СРСР та Німеччина випустили спільне комюніке про «порядок і спокій», скріпивши роздерту Польщу Договором про дружбу і кордон. Польська держава зникла з карти не тому, що «розпалася сама», а тому що її затоптали два тоталітарних чоботи. Хоча юридично вона вижила — в уряді у вигнанні та в бійцях, які продовжили війну.

Схема оборони Львова (12–22 вересня 1939 р.).

Напередодні капітуляції Львова у його передмісті — Винниках — розгорталися події, у яких трагічне перепліталося із абсурдним.

19 вересня 1939 року радянські танки, що наступали на Львів зі сходу, у Винниках раптово зіштовхнулися з німецькими підрозділами. Чіткої лінії розмежування ще не існувало, і майбутні союзники, сприйнявши один одного за поляків, завдали зустрічного удару.

Кількагодинний запеклий бій коштував сторонам втрат: німці втратили протитанкові гармати і двох майорів, а СРСР — танк БТ-7 і бронемашини. Оговтавшись, командири терміново уклали локальне перемир'я, після чого вермахт відступив на захід, віддавши Львів Червоній армії.

Винники. 19 вересня 1939 р. Радянський БА-10 підбитий при зіткненні з німецькими частинами. 

21–22 вересня у тих же Винниках відбулися переговори про «почесну капітуляцію» міста.

Опинившись у лещатах між двома арміями, польський генерал Владислав Лянгнер вирішив здати місто саме радянській стороні, яка активно грала роль «нейтральної сили». Радянське командування підписало протокол: офіцерам гарантували особисту свободу, недоторканність майна та вільний виїзд до нейтральних країн (зокрема до Румунії).

Зустріч союзників – СРСР та Нимеччини – у Винниках (вересень 1939 р.). 

Результат: Зброю склали 22 вересня, і «почесні умови» негайно перетворилися на пастку. Частину польських поліцейських розстріляли одразу, а тисячі офіцерів заарештували у Винниках і відправили до таборів.

Одразу після капітуляції міста у вересні 1939 року радянське командування вивезло Лянгнера до Москви. Там його утримували на конспіративних квартирах НКВС і допитували. Радянську сторону насамперед цікавили деталі військових дій між польською армією та Вермахтом на початку вересня.

Генерал намагався апелювати до підписаної «Винниківської угоди» та вимагав звільнити своїх підлеглих, але марно.

Покинута барикада у Львові. На портреті - генерал Лянгнер.

Генералу Лянгнеру згодом дивом вдалося втекти до Румунії, а більшість його підлеглих чекала розстрільна яма.

Можливо, що ми ніколи не дізнаємося фактів, ані відповіді на питання, чому генерал Владислав Лянгнер вирішив здати Львів радянській армії.

Якби він здав місто німцям, вони, ймовірно, передали б його Червоній Армії, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова. Але можливо, що всі польські офіцери вижили б у німецькому полоні. Вони б уникли Старобільська та Харкова…

Але про це ми можемо лише ворожити на тлі грандіозної трагедії!

Німці у Винниках. Вересень 1939 року. 

Цинізм цих угод підтверджують і архівні знахідки. Історик Костянтин Богуславський наводить доповідну наркома внутрішніх справ УРСР Сєрова до Берії від 24 вересня 1939 року про роззброєння Львова.

Сєров згадує пункт підписаного з поляками протоколу про «особисту свободу та недоторканність» офіцерів. Коли Сєров запротестував, радянський комбриг Курочкін спокійно відмахнувся: цього папірця він може порвати в будь-який момент.

Архівний документ, опублікований істориком Костянтином Богуславським.

Більшість офіцерів, які довірилися честі радянського командування у Винниках і склали зброю, опинилися в Старобільському таборі. Навесні 1940 року їх розстріляли в харківських П’ятихатках.

Як працював цей розстрільний конвеєр у Харкові, пізніше розповів на допитах співробітник НКВС Митрофан Сиромятников. Його свідчення — це сухий, позбавлений будь-яких емоцій опис буднів тюрми УНКВС.

Він діловито описував, як розстрілювали в підвалі без вікон: людина падала від пострілу, комендант кричав «ало» — і тіло негайно тягли в сусідній відсік. Ті, хто чекав у коридорі, чули тільки глухі хлопки.

Після опівночі, коли закінчувалися розстріли і прокурор ішов геть, починалося вантаження. Навряд чи можна вигадати щось моторошніше за цей казенний вираз Сиромятникова: «коли закінчили з цією "музикою"...».

Тіла виносили тим самим коридором, зв'язували, вантажили по 50 чоловік у кузов, один на одного, і везли до П’ятихаток. Там їх скидали в ями, присипали землею з вапном, а машини поверталися в гараж на мийку, щоб увечері виїхати на новий рейс.

 У тому самому підвалі був розстріляний батько Анджея Вайди (1926–2016) — людини, яка не просто знімала кіно, а створювала візуальний літопис польської душі.

Лауреат «Оскара», «Золотої пальмової гілки» та «Золотого ведмедя», Вайда все життя ніс у собі особистий і національний біль, який знайшов своє граничне вираження в його найпотаємнішому фільмі — «Катинь» (фільм мав початкову робочу назву «Харків». Про це у статті «Найголовніше вдається розгледіти не одразу…». Харківський біль у житті великого режисера).

Кадр із фільму Анджея Вайди «Катинь».

…На темному тлі капітуляції вирізняються долі тих, хто не піддався ілюзіям. У тих самих шпиталях окупаційного Львова восени 1939-го працювала медсестрою графиня і мистецтвознавиця Кароліна Лянцкоронська ( статья о ней «Графиня проти Крюгера… Як пофесорці мистецтвознавства вдалося подолати шефа гестапо…» на сайті «Громади» була відзначена Європейською мережею пам'яті та солідарності (European Network Remembrance and Solidarity (ENRS) – ETR).

Кароліна Лянцкоронська бачила, як важкі поранення бійців перепліталися з розпачем від втрати країни. Розуміючи, що після одужання на офіцерів чекають підвали НКВС, графиня з колегами включилася в роботу підпілля. Вони фальсифікували медичні картки, діставали цивільний одяг, штучно затягували лікування, а тих, хто підвівся на ноги, виписували під вигаданими прізвищами, вириваючи зі списків на депортацію.

Графиня Кароліна Лянцкоронська. 1930-ті роки. 

Саме у шпиталі на вулиці Курковій вона зустріла пораненого генерала Владислава Андерса. Навіть прикутий до ліжка, під цілодобовою вартою чекістів, він зберігав спокійну, тверду впевненість.

Андерс казав їй, що катастрофа Польщі — лише перший етап тривалої війни, і головне завдання офіцера — зберегти сили для майбутнього удару. Його перевели на Лонцького, потім до Луб'янки, але доля зв'язала їх знову: пройшовши через арешт гестапо та концтабір Равенсбрюк, у 1945 році Лянцкоронська зустріла Андерса в Італії — уже як командувача славетного 2-го Польського корпусу, до якого вона вступила прес-офіцером.

Після битви під Болоньєю. Генерали Броніслав Раковський і Владислав Андерс на танку «Козятин» (1-й Креховецький полк уланів), квітень 1945 р.

Злочин НКВС довгий час намагалися сховати під шарами брехні, але докази виявилися сильнішими.

Справу порушила прокуратура Харківської області щодо організаторів та виконавців розстрілів із числа керівництва НКВС СРСР та УНКВС по Харківській області (Л. Берія, В. Меркулов, начальник УНКВС П. Сафонов, коменданти Т. Купрій, М. Зелений та інші).

Під час розслідування (зокрема за участю Головної військової прокуратури СРСР) були знайдені та допитані колишні співробітники внутрішньої в'язниці харківського НКВС, які детально описали механізм масових страт і таємного поховання тіл у лісопарковій зоні.

У 1991 році під час допиту генерал НКВС Петро Сопруненко визнав, що Сталін знищив польських полонених у помсту за поразку 1920 року та з геополітичного розрахунку.

У 1991–1996 роках на місці поховань у П'ятихатках проводилися пошукові роботи та ексгумація, в результаті яких виявили останки понад 4300 осіб та ідентифікували тисячі імен польських громадян.

1991 рік. Початок ексгумації останків польських військовополонених у Харкові.

Жоден із ключових місцевих керівників та виконавців розстрілів у Харкові не поніс покарання за цей воєнний злочин, оскільки на момент порушення кримінальної справи у 1990 році всі вони вже померли.

Петро Сафонов (начальник УНКВС по Харківській області)

Майор (згодом полковник) держбезпеки, який безпосередньо координував операцію зі знищення польських офіцерів.

У 1942 році під час наступу німецьких військ залишив Харків. У 1943 році його заарештували за фінансові махінації: Сафонов привласнював та незаконно зберігав золото, вилучене в арештованих.

Військовий трибунал засудив його до 8 років таборів, але виконання вироку відстрочили, відправивши його на фронт в опергрупу «СМЕРШ». Після війни судимість із нього зняли, і він спокійно працював заступником директора електромеханічного заводу в Харкові.

Помер у 1974 році у статусі персонального пенсіонера.  

Тимофій Купрій (комендант УНКВС по Харківській області)

Старший лейтенант держбезпеки, головний штатний кат харківського НКВС, який особисто розстріляв тисячі людей (у тому числі підписував акти масових страт під час Великого терору 1937–1938 років).

Проходив по тій самій справі про крадіжку золота разом із Сафоновим у 1943 році, також отримав 8 років із відстрочкою та відправкою на фронт.  

За радянською звичкою продовжував красти: у вересні 1959 року народний суд Київського району Полтави засудив колишнього ката НКВС за заурядне дрібне розкрадання майна.  

Помер своєю смертю, уникнувши відповідальності за масові вбивства полонених.

Павло Тихонов (заступник начальника УНКВС)

Капітан держбезпеки, який брав безпосередню участь в організації страт у підвалах Харківського УНКВС.

Прожив довге життя і помер у 1990 році — якраз у той рік, коли прокуратура Харківської області розпочала офіційне розслідування.

Матеріали справи також містять детальні свідчення рядових наглядачів та шоферів НКВС, допитаних у 1990-х роках.

В РФ у 2004 році Головна військова прокуратура РФ закрила справу за смертю винних, офіційно визнавши провину керівництва НКВС, що пізніше підтвердили й рішення російських судів, включно з Верховним судом у 2009 році.

…І ось надворі 2026 рік. Дивлячись на вроцлавський пам'ятник і читаючи коментарі в мережі під архівними документами, які публікує Костянтин Богуславський, відчуваєш гіркий подив.

Навіть зараз чимало людей — зокрема й ті, хто живе в українських містах під постійними російськими обстрілами, — продовжують завзято повторювати совкові методички про «фальсифікації» та виправдовувати розстріли НКВС.

Більше того, вже покрилася патиною часу інформація про розслідування Харківської прокуратури та управління СБУ у Харківській області. Мовляв, звідки взялися свідчення свідків та виконавців геноцидного злочину?

Марно, що про це розслідування багато написано у харківській пресі.

Коротше кажучи, якщо ти вперто і навмисно не хочеш вірити фактам, безглуздо щось доводити.

Як можна чекати на захист від бомб сучасної імперії і водночас виправдовувати її минулі злочини — запитання без відповіді. Але досвід П’ятихаток і підлість Винниківських угод вчать: слово імперії не варте паперу, на якому воно написане, які б «гуманітарні» гасла вона не використовувала для прикриття своїх дій.

Монумент знаходиться в парку Юліуша Словацького у самому центрі Вроцлава — майже поруч із відомою Панорамою Рацлавицькою та Національним музеєм.

Проект розробив відомий варшавський скульптор Тадеуш Тхужевський (Tadeusz Tchórzewski).

Весь меморіальний комплекс займає площу близько 380 кв. м і в плані має форму величезного хреста, викладеного з сірої гранітної бруківки. Кількість цих бруківок — понад 22 000 одиниць — точно відповідає загальній кількості знищених радянським НКВС польських громадян і військовополонених.

Меморіал складається з чотирьох гранітних блоків. На північному боці викарбовано назви трьох головних місць розстрілів: Katyń · Miednoje · Charków. На південному — назви спеціальних таборів НКВС, де утримували офіцерів перед стратою: Kozielsk · Ostaszków · Starobielsk.

Монумент урочисто відкрили 22 вересня 2000 року (якраз у роковини капітуляції Львова та угод у Винниках).

Читайте також:

«Правда коштує дорого. Вигадка — дуже дешево…»

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.